Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас – це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Там де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що найважливіше, коли годуєш землю.
- Рік першого видання: 2019
- Кількість сторінок: 288
- Палітурка: тверда
- Оформлення: фотоколажі
- Формат: 140*210 мм
- Скріплення: шитво на нитку
- Мова: укр., англ
Оксана –
Просто неймовірна книга. Початок 2014, події в Донецьку, намагання українців відстояти своє право та Незалежність… Сльози та сміх, печаль та радість… Книгу ви “проковтнете” на одному подиху
“Доця”. Книга, яка написана душею –
Продовжую знайомитись з сучасними українськими авторами.
І сьогодні хочу обговорити книгу, яка викликала в мене багато роздумів, багато переживань, та вир емоцій.
Книга, яка написана душею. Коли брав її читати, думав що це книга про щось цивільне, якась сімейна історія. Навіть подумати не міг, що це книга про війну. Про людину на війні, про людей й нелюдь.
Головна героїня книги проста дівчина, яка стала волонтеркою, яка пройшла крізь пекло, жахи, втрати, але не зламалася. Успішний бізнес до війни та волонтерська праця під час подій 2014 на Донбасі. Все це вона тягнула на своїх плечах, разом зі своєю командою.
Сюжет вражає правдою та прямотою. Кожна історія це вистраждана серцем й душею трагедія, в якій є місто людяності, доброті, силі духу й волі, любові до України.
Всі історії до читача доходять через призму сприйняття головної героїні, й читач не відчуває повною мірою всі ті жахи, всі ті події, які пережила дівчина.
Але навіть після цієї призми ти відчуваєш біль, спустошеність, ненависть до “русні” та їхнього “руського миру”.
Головні герої книги змальовані з реальних людей, які перші стояли на краю.
Прототипом головної героїні є Наталія Герасименко з позивним “Ельф”. Ця реальна жінка виконувала бойові завдання і не раз була на крок від смерті.
Книга захоплює з перших сторінок, вона дуже зворушлива. В книзі є і любов, і дружба, моральний вибір, патріотизм.
( Collapse )
Після прочитання книги я знайшов інтерв’ю з авторкою, в якому вона розповіла про створення книги. Було цікаво читати, як і саму книгу.
Я декілька днів ходив приголомшливий, в голові крутилося багато думок. Я вже став ловити себе на думці, що після книг о війні сучасній, чи про боротьбу часів Бандери, чи ще раніше, в голові щось відбувається.
Ходиш як у тумані, відчуваєш біль у грудях. Я навіть не можу описати свій стан. Так на мене діють такі книги. Раніше такого зі мною не було.
Книга дуже сподобалась. Написано сильно, хорошою мовою. І ще книга нагадую невеличкий альбом зі світлинами. Де кожна світлина, це маленька історія великої картини війни та миру.
Книга, що не залишає байдужим нікого –
«Ми провалюємося у кролячу нору. Все, на що можна опертися, розсипається під руками на порох. Тут реальність розходиться із здоровим глуздом, я заплющую очі і вдаю, що мене немає».
Горіха Зерня «Доця»
Весна 2014. Донецьк. Мирне щоденне повсякдення із звичними турботами, радощами і смутками росзипається на друзки. Всюдисущі щупальці російської пропаганди та чоботи солдатів-окупантів лізуть на нашу землю, витоптують здоровий глузд у головах людей, приносять розбрат та ненависть. Зрозуміле налагоджене життя стає крихким, нівечиться, тоне у божевільній круговерті. В цих обставинах неймовірно важко зерігати адекватність та тверезість мислення. А чи можна боротися? Головна героїня роману «Доця» та її друзі впевнені: не просто можна, а необхіно.
“Ця книга як дзеркало, дає можливість підсвітити темні плями і зазирнути у секретні місця. Зрозуміти і відчути на собі, як це – стати жителем окупованого Донецька влітку 2014-го, мішенню і легкою здобиччю”, — говорить про роман авторка.
Книга, що не залишає байдужим нікого –
«Ми провалюємося у кролячу нору. Все, на що можна опертися, розсипається під руками на порох. Тут реальність розходиться із здоровим глуздом, я заплющую очі і вдаю, що мене немає».
Горіха Зерня «Доця»
Весна 2014. Донецьк. Мирне щоденне повсякдення із звичними турботами, радощами і смутками росзипається на друзки. Всюдисущі щупальці російської пропаганди та чоботи солдатів-окупантів лізуть на нашу землю, витоптують здоровий глузд у головах людей, приносять розбрат та ненависть. Зрозуміле налагоджене життя стає крихким, нівечиться, тоне у божевільній круговерті. В цих обставинах неймовірно важко зерігати адекватність та тверезість мислення. А чи можна боротися? Головна героїня роману «Доця» та її друзі впевнені: не просто можна, а необхіно.
“Ця книга як дзеркало, дає можливість підсвітити темні плями і зазирнути у секретні місця. Зрозуміти і відчути на собі, як це – стати жителем окупованого Донецька влітку 2014-го, мішенню і легкою здобиччю”, — говорить про роман авторка.
#Всімкниг!
Читала двічі і перечитуватиму ще –
Книга мене вразила, зробила боляче, мені було сумно і страшно читати. Зараз написала речення і розумію, що воно зовсім не передає пережитого під час читання.
Мабуть, не варто писати відгук, коли бракує слів і не можеш передати емоції від прочитаного хоча б частково. Але мені дуже-дуже хочеться, щоб ті, хто не читали «Доцю», таки звернули на неї увагу. Вона варта тисячі похвал. Жива, динамічна, цікава, жахаюча, притягуюча. Ви не матимати спокою, доки не перегорнете останню сторінку. А коли дочитаєте, то книга залишить у вас слід. Напевне, то буде болючий слід , можливо, з нотками надії на краще чи гіркоти, однак він гарантовано буде.
Книга про те, як мирне життя на Донбасі перетікає у жахи війни. Про людей, дуже різних, і їх ставлення до того, що відбувається. Про те, як реагує мирне населення на криваві заворушення. Про смерть і виживання в нелюдських умовах. Про прийняття непростих рішень, коли мусиш обирати на чиєму ти боці, бо варіант «какая разніца» ніяк не пройде. В книзі є дружба, любов, віра в краще, незламна сила духу. У ній є те, про що не хочеться думати у повсякденному і налагодженому зрозумілому житті. Тому вона ранить і викликає сльози. Саме тому її обов‘язково треба прочитати.
Олександра –
«Доця» Тамари Горіха Зерня – це книга, яку я наполегливо рекомендую вам прочитати, якщо ви ще цього не зробили.
Події в книзі відбуваються в 2014 році в Донецьку, головна героїня – жінка, яка обирає залишитися і робити все, що зможе, задля боротьби за свою землю.
Авторка пише в передмові: « «Доця» є документальною книгою настільки, наскільки це можливо для художнього твору. Кожен діалог чи епізод відбувся в реальному житті, хай навіть не в тому місці й не в той час.»
Ця книга болюча, адже вона описує початок збройної агресії росіян проти України. Читаючи її, я не могла не думати, скільки людей за цей період пережили подібних жахіть.
Водночас, книга дуже гарно і майстерно написана, від неї важко відірватись.
Поєднання майстерного тексту і такої важкої історії – це складна задача, але пані Тамарі вдалося впоратися з нею.
Не можу не додати, що нещодавно я відвідала зустріч з письменницею і вона мені дуже сподобалась як особистість. Щира, позитивна, з чіткою громадянською позицією. Її було цікаво і приємно послухати.
“Доця” відгук –
Є книги, які читаєш, а потім забуваєш. Є такі, які з тобою в певний момент твого життя, є такі, які запам’ятовуються, а є такі, які проростають у тобі.
“Доця” Тамари Горіха Зерня відноситься саме до останніх. Якщо ви її прочитали, то у вас цю історію вже “не вирвеш і не забереш”. Я дізналася про “Доцю” з фейсбуку. Потім бачила її у книгарнях, хотіла купити, але, чомусь відкладала на потім.
Я знала, що обов’язково хочу її прочитати, але ще не час.
Я прочитала “Доцю” у січні 2022 року. Тоді, коли біля наших кордонів вже скупчувалися ворожі війська, але у повномасштабне вторгнення ніхто не вірив, або скоріше не хотів вірити.
“Доця” – це твір, який вражає. У вас буде відчуття присутності. Герої стануть вам рідними. Донбас, навіть, якщо ви там ніколи не були, буде відчуватися вілкритою раною із пульсацією крові.
“Доця” – це книга про життя, хоча згадок про смерть на її сторінках значно більше, ніж про народження.
“Доця” – це книга совісті. Це нагадування про те, що війна почалася значно раніше, ніж 24.02.2022 року.
“Доця” – це гола шкіра. Без фільтрів, без ретуші, тонального крему, одягу, прикрас.
Тут немає простих і зрозумілих персонажів, але тут є люди, в яких впізнаєш себе.
Коли я читала цю книгу, дещо з того, що в ній описано здавалось мені було для мене відвертим відкриттям жорстокості і підлості, на яку здатен ворог. Зараз це сприймається інакше. Тепер мільйони українців впізнають на сторінках свої історії.
“Доця” має важливу місію. Вона розповідає нашу історію світу, читаючи цю книгу мимоволі відчуваєш спорідненість, зв’язок із її героями. А ти можеш залишатися осторонь, коли твої близькі в небезпеці.
“Доця” відгук –
Є книги, які читаєш, а потім забуваєш. Є такі, які з тобою в певний момент твого життя, є такі, які запам’ятовуються, а є такі, які проростають у тобі.
“Доця” Тамари Горіха Зерня відноситься саме до останніх. Якщо ви її прочитали, то у вас цю історію вже “не вирвеш і не забереш”. Я дізналася про “Доцю” з фейсбуку. Потім бачила її у книгарнях, хотіла купити, але, чомусь відкладала на потім.
Я знала, що обов’язково хочу її прочитати, але ще не час.
Я прочитала “Доцю” у січні 2022 року. Тоді, коли біля наших кордонів вже скупчувалися ворожі війська, але у повномасштабне вторгнення ніхто не вірив, або скоріше не хотів вірити.
“Доця” – це твір, який вражає. У вас буде відчуття присутності. Герої стануть вам рідними. Донбас, навіть, якщо ви там ніколи не були, буде відчуватися вілкритою раною із пульсацією крові.
“Доця” – це книга про життя, хоча згадок про смерть на її сторінках значно більше, ніж про народження.
“Доця” – це книга совісті. Це нагадування про те, що війна почалася значно раніше, ніж 24.02.2022 року.
“Доця” – це гола шкіра. Без фільтрів, без ретуші, тонального крему, одягу, прикрас.
Тут немає простих і зрозумілих персонажів, але тут є люди, в яких впізнаєш себе.
Коли я читала цю книгу, дещо з того, що в ній описано здавалось мені було для мене відвертим відкриттям жорстокості і підлості, на яку здатен ворог. Зараз це сприймається інакше. Тепер мільйони українців впізнають на сторінках свої історії.
“Доця” має важливу місію. Вона розповідає нашу історію світу, читаючи цю книгу мимоволі відчуваєш спорідненість, зв’язок із її героями. А ти можеш залишатися осторонь, коли твої близькі в небезпеці.
Відгук від Інни –
З книгою «Доця» я заочно познайомилася в 2020 році. Якраз починалися карантинні обмеження, і пані Тамара проводила презентації книги онлайн. Для зустрічей з читачами вона приїздила до райцентру з села, де жила під час карантину. Там краще ловив інтернет, і пані Тамара прямо з машини виходила на зв’язок. Я тоді передивилася, здається, всі зустрічі і була вражена тією відповідальністю, яку авторка відчувала перед своїм читачем. Жодна зустріч не зірвалася, бо пані Тамара не змогла приїхати або запізнилася. Вона розповідала про історію створення книги, про прототипів героїв, про події на Донбасі 2014 року, які лягли в основу роману. Там були і розповіді письменниці про її власний волонтерський досвід. Авторка відповідала на запитання читачів, зачитувала уривки з роману. Мені здавалося, що я знаю про книгу все. Нарешті я натрапила на неї в бібліотеці. І виявилося, що все моє знання нічого не варте без прочитання власне книги. Це було як удар, від якого перехоплює дихання. Історія молодої жінки, для якої Донецьк стає настільки рідним, що війна з завойовниками стає її війною за всю Україну. Літопис реальних подій, які більшості з нас були знайомі зі ЗМІ. Люди, такі не ідеальні, і такі реальні. І закінчення, коли ти нарешті можеш видихнути: «Один абонент з’явився на зв’язку. Так, насамперед ми будемо жити». Бажання мати книгу вдома тільки посилювалося. Нарешті в 2021 році я не тільки придбала «Доцю», а й отримала автограф від авторки, яка відвідала наше місто під час історико-культурологічного фестивалю. Я радію, що ця перша книга Тамари Горіха Зерня заслужено отримала і звання «Книга року ВВС», і Шевченківську премію, і видається за кордоном. Бажаю, щоб якомога більше людей її прочитали.
“Доця” Тамара Горіха Зерня –
Книга, яка повертає в життя
Зізнайтеся собі, що в більшості випадків читаєте художню літературу, щоб відволіктися від повсякденної рутини, відпочити чи помріяти. Але “Доця” – не така. Вона твердо бере за плечі і впевнено повертає носом в реальність. Не мріяти – а діяти.
Якщо ви не читали “Доцю”, прочитайте.
Доця… Так кличуть рідні, близькі, дорогі, які обіймуть, підставлять плече, втішать, не ставлячи зайвих запитань. Як тепло воно звучить. Промовте. Відчуваєте? Одне слово – а скільки любові!
Головна героїня каже, що не вміє описувати почуття, що їй би “протоколи писати”. І, дійсно, в оповіді немає жодного опису її переживань. Вчинки скажуть все без слів. Вчинки, сповнені відваги, любові та самопожертви. Рятуючи іншим життя, вона в ту мить про себе забуває.
Протягом всього роману простежується акцент на разючому контрасті між тендітною статурою героїні та її внутрішньою силою, яка надихається духом предків. Авторка підкреслює, що зв’язок із предками – нерозривний, це наша таємна і таємнича сила, про яку нагадує в потрібний момент голос крові. Кров нуртує і приносить із глибинної пам’яті і слова молитви за солдата, і потаємні знання.
“… хай би кожен знав, що це таке – знайти опору в годину найбільшого відчаю. Вхопитися за повітря, упертися в землю. Почути, як у крові піднімається глибинне, прадавнє, закладене і заховане на рівні інстинктів.”
“Немає кращого за кров провідника для наших помислів. Кров – це завжди екстрена пошта, пряма лінія на виворіт світу, найперший канал зв’язку в історії цивілізації. Там, де молитві треба дні, ворожбі години, кров донесе за секунду… ”
Чесно кажучи, я не прихильниця багаторазового перечитування однієї і тієї ж книги, але “Доця” – виняткова. Вчора поставила книгу на полицю, а сьогодні погляд її шукає, сповнений надії на продовження… Очевидно, що час від часу буду відкривати книгу на першій-ліпшій сторінці і повертатися в літо 14-го.
Оповідь легка й динамічна, дуже кінематографічна, де кожен кадр доречний. Нічого зайвого. Але емоції і думки переповнюють та вперто повертають в реальність, нагадують, що це не роман-антиутопія, це час, в якому ми живемо. Це війна, яка триває донині…
Якщо ви не читали “Доцю”, прочитайте.
PS. Дякую, Білка, що друкуєте книги, які не дають забути про головне.
Ірина –
Доця – одна із найулюбленіших книг. Але мабуть одна із тих, що читалися найважче, настільки вона проникає в серце і зачіпає емоційно. Сліз пролила над книгою багато, прочитала за три підходи. Пані Тамара вміє написати так, що ти неначе проживаєш все разом із героями книги.
Рекомендую всім для прочитання. Неймовірна книга, котра нікого не залишить байдужим.
До болю правдива історія… –
Війна – це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає.©️
Це далеко не перша книга про війну на Сході України, яку я прочитала, але перша про волонтерів, які у 2014 році буквально із під землі, під чесне слово, на вчора, діставали для армії все, від продуктів та одягу, аптечок та турнікетів, до коліс, броніків та тепловізорів.
Доця – дівчина без роду і племені, яка народилася і зростала на Заході України, але змушена була переїхати в Донецьк. Там вона знаходить себе, свою родину, людей близьких по духу і відкриває власну справу. Та іноді буває, що ти не хочеш, не можеш, але мусиш взяти відповідальність на себе, бо у твій дім постукала війна… Хто, як не ти? Хто, як не “твої люди”, які стали твоєю “родиною”? Кому ж іще довіряти у цьому світі, який живе десь у паралельній реальності, відрізаній від здорового глузду?
Це художня книга, але написана вона на реальних подіях. Разом з нею я і плакала, і сміялася, і вболівала за героїв. Читаючи її через 9 років після описаних подій і знаючи долю Донецька, я все частіше задумувалася, а чим це все закінчиться? І тут я не лише про книгу, а й про війну взагалі. Дивуюся, чому більшість українців були сліпо-глухо-німі до 24 лютого, а деякі такими лишаються й досі…